Перші писемні згадки...

Місто Болехів

Боле́хів — місто обласного значення в Україні, в Івано-Франківській області. Територія міста становить 3669 га. Розташоване в передгір'ях Українських Карпат (масив Сколівські Бескиди), на річці Сукіль (басейн Дністра), на шляху Львів — Чернівці. Залізнична станція. Орган місцевого самоврядування — Болехівська міськрада, в складі Калуського району.

Перша письмова згадка про «болехівські» землі належить до 1371 р. У податковому реєстрі 1515 року в Болехові з присілками Підгірче і Чишів документуються 3 попи (отже, уже тоді було 3 церкви), два млини і 30 ланів (близько 450 га) оброблюваної землі. У документах XV ст. згадується як Болехів Волоський.

1546 р. в Болехові, на Старій Бані, спорудили перше підприємство — солеварню. 1603 р. місту було надано магдебурзьке право. У XVI—XVII столітті Болехів кілька разів грабували і руйнували кримські татари. Населення Болехова брало активну участь у Національно-визвольній війні 1648—54 рр. і в опришківському русі XVIII століття.

Після Першого поділу Речі Посполитої у 1772 р. місто увійшло до складу Австрії.

1 січня 1875 року стала до ладу станція Болехів Залізниці Ерцгерцога Альбрехта.

Під час Першої світової війни в районі Болехова відбувались запеклі бої. 

1919 р. Болехів окупований військами Польщі. 1929 р. у склад міста включені гміни Болехів Руський, Вавилон Новий, Соломонова Гірка і Волоське Село.

1939 року в місті проживало 11700 мешканців (4700 українців-грекокатоликів, 1000 українців-латинників, 1400 поляків, 3900 євреїв і 700 німців та інших національностей).

1939 р. в західноукраїнські землі Болехова приєдналися до Української РСР.

Місто стало відомим на Заході завдяки книзі американського письменника Даніеля Мендельсона «Загублені: Пошук шести із шести мільйонів» , яка розповідає про долю єврейської громади міста. До Другої світової війни близько половини мешканців міста були єврейського походження. 

1944 р. Болехів став центром однойменного району, який ліквідовано в 1964 р., а Болехів приєднано до Долинського району. До Болехова приєднане село Довжка (тепер — південна частина міста, з'єднана вулицею Довжанською). З 1993 р. місту надано статус міста обласного підпорядкування.

Місто Бахмут

Ба́хму́т — місто обласного значення в Донецькій області, адміністративний центр Бахмутської міської ради та Бахмутського району.

Центр соляної промисловості України. Залізничний вузол.

Місто розташоване в північно-східній частині Донецької області, на плато Донецького кряжу, яке прорізає річка Бахмутка з правою притокою Каменуватого Яру.

Перша версія — вперше про «сторожу Бахмутську» згадується в 1571 р.

Як повноцінне поселення Бахмут заснували козаки Ізюмського слобідського полку приблизно в 1680–1690-х, за іншими даними 1701-го. Документально доведено, що острог на р. Бахмут збудовано слобідськими козаками з дозволу московського уряду в 1703 р., а перший його опис складено в 1704 р. Станом на 1712 етнічно значно домінували українці.

1715 року розпочав роботу солеварний завод.

З 70-х рр. XIX ст. в околицях Бахмута починають розробляти поклади кам'яної солі, а пізніше — вогнетривкої глини і гіпсу. Сіль стає частиною герба Бахмута, затвердженого 2 серпня 1811 року.

27 жовтня 1748 року створено Бахмутський кінний козацький полк.

У Бахмуті щорічно проводилося 3 ярмарки. Ярмарки були приурочені до церковних свят. Основний ярмарком був Петропавлівський — проводився 12 липня (День апостолів Петра і Павла).

У 1719 році Бахмут стає адміністративним центром Бахмутської провінції, адміністративно-територіальна одиниця у складі Азовської та Воронізької губерній Російської імперії. Бахмутська провінція ліквідована в 1783 році.

1721 року, недалеко від міста Бахмута, відкриті поклади кам'яного вугілля. Першовідкривачами промислових покладів вугілля в регіоні Донбасу є ландрат (помічник губернатора), шляхтич українсько-польського походження Микита Вепрейський та комендант Бахмутської фортеці, капітан Ізюмського слобідського полку Семен Чирков.

У Бахмуті була побудована Покровська церква на кошти прихожан і, у значній мірі, на кошти священика Йоанна Лук'янова, який пожертвував на храм церковне начиння, судини, священні облачення, ікони та книги. Покровська церква освячена 30 вересня 1732 року.

у 1764—1765 рр. створено Бахмутський гусарський полк для захисту кордонів на правому березі Сіверського Дінця т.з. Слов'яносербії, який сформований переважно з переселених на вільні території між річками Бахмутом і Луганню сербів, болгар, угорців та інших вихідців з Балканських країн; також до складу полку увійшов Молдавський гусарський полк.

До кінця XVIII століття Бахмут втрачає значення центру соледобування. У 1782—1783 роках закриваються спочатку солеварний завод, а потім і фортеця.

З 1783 і по 20-ті роки XX століття Бахмут є центром однойменного повіту Катеринославської губернії.

У 1903 році в Бахмуті відкриваються приватні Музичні курси Адель Мерейнес, випускниці Віденської консерваторії. На початку століття в Бахмуті працювали 3 гімназії, Реальне, Ремісниче та Духовне училища, приватні, церковно-приходські та народні училища і школи. Видавалося кілька газет: «Донецьке слово», «Бахмутське життя», «Бахмутська копійка», «Народна газета».

З давних часів місто — великий центр видобування кам'яної солі (понад 1/3 видобутку в країні). У Бахмуті містяться НДІ «Сіль» і головний офіс «АртемСіль», тоді як соледобувні шахти розташовані в Соледарі. Станом на 2016 р. продовжується модернізація соляних рудників і солепереробних підприємств Бахмута.

Місто Богодухів

Богоду́хів — місто районного підпорядкування в Україні, центр Богодухівського району Харківської області. Розташований на північному заході Харківської області. Відстань до обласного центру фізично — 58 км, залізницею — 77 км, асфальтованою дорогою — 62 км . Через місто проходять залізнична лінія і асфальтована дорога Харків—Суми .

В описі прикордонних сторожових постів 1571  згадується Дяків Острог.

Датою виникнення міста вважають 1662, коли сюди на постійне поселення прибули з-за Дніпра 1 204 українця на чолі з отаманом Тимофієм Крисою. У районі є село, назване його ім'ям. Серед новоприбулих було 33 чоловіки міщан, решту переселенців становили селяни. Одержавши допомогу від російського уряду, вони побудували житла, а також досить міцне на той час укріплення — дубовий острог і земляний вал, обведений глибоким ровом. Вже у 1668 р. козаки дали рішучу відсіч великому загонові кримських татар. У 1680 році Богодухів зазнав нового нападу татар. У боротьбі з ворогом тоді загинуло 49 осіб., 184 особи татари захопили в полон. Вони знищили і забрали також чимало хліба, худоби, вуликів та іншого майна, спалили 312 дворів.

Великого бідування зазнали мешканці міста в 1708–1709, під час Північної війни. Шведські вояки пограбували багато навколишніх сіл. Виступаючи проти ворога, місцеве населення організовувало партизанські загони. Економічному розвиткові Богодухова сприяло його вигідне географічне положення — тут пролягав великий шлях, що з'єднував полкові міста Харків та Охтирку. З 1681 по 1765 рік Богодухів був сотенним центром Охтирського козацького полку.

У 1781 Богодухівська слобода отримує статус міста. У цьому ж році затверджується герб Богодухова.

Основним господарським заняттям населення міста було землеробство. Розвивалися також різні промисли. Богодухівські чинбарі добре вичинювали шкіри, а чоботарі шили взуття. Уже на початку XVIII століття Богодухів був своєрідним центром ремісничого виробництва. В документах цього часу зазначається, що головне заняття жителів є шкіряне діло. У 1780-х в місті працювало 10 винокурень на 25 казанів, содовий завод, водяний та паровий млини. Зі зростанням населення млинарство набирало дедалі більшого розвитку.

Значні соціально-економічні зрушення відбулися в житті Богодухова наприкінці XVIII та на початку XIX століть. Досить швидко зростало населення. У 1787 в Богодухові — тоді вже значному місті Харківського намісництва — проживало 6 154 мешканці. На початок XIX століття тут налічувалося 3 959 мешканців тільки чоловічої статі, з них 382 купці, ремісники та інші міщани. Розвивалися ремесла, всіляко підтримувалась і заохочувалась торгівля. Чимало мешканців міста займалося чумацьким промислом. Серед них були досить заможні підприємці.

У 1831 в Богодухові була епідемія холери.

У 1860 в місті проживало 10 552 особи, із них 111 купців, 1 717 міщан і цехових, інші були зайняті у сільському господарстві.

За даними на 1864 у повітовому місті Богодухівського повіту мешкало 10069 осіб , налічувалось 1363 дворових господарств, існували 5 православних церков, повітове та приходське училища, лікарня, поштова станція, 5 цегельних заводів, паровий млин, відбувалось 6 ярмарків на рік та 2 базари на тиждень.

За даними перепису 1897 кількість мешканців зросла до 11 752 .

Під час Голодомору 1932—1933 років померло щонайменше 1225 жителів міста.

Із 1930 року у районі промислово переробляється шкіряна сировина. Підприємство «Богодухівшкіра» (філія «Луганськшкіра») має сучасне імпортне обладнання і виробляє високоякісну продукцію (у тому числі і призначену для експорту в інші країни).

Богодухівський молокозавод почав працювати у 1969 році. Підприємство постійно розширює асортимент продукції, покращує  її якість. У 2005 році щомісячне виробництво продукції заводу перевищувало 1 млн гривень.

Стабільно  працює ВАТ «Богодухівський хлібзавод». Асортимент продукції постійно розширюється. У 2005 році він виготовляв понад 40 найменувань виробів.

Використовує технологічний досвід передових підприємств України і закордонних фірм ЗАТ «Богодухівський м'ясокомбінат». Останнім часом (станом на 2005 рік) на підприємстві запровадили випуск 30 нових видів копчених і ковбасних виробів.

ТОВ «Богодухівський завод продтоварів» пропонує своїм клієнтам широкий асортимент кондитерських виробів, борошно, масло, крупи.

Місто Кременчук

Офіційною датою заснування Кременчука, за згадкою в хроніці Йоахима Бєльського (який продовжував історичну працю свого батька Мартина Бєльського), вважають 1571. У Бєльського згадка Кременчука навіяна проєктом 1590 р., коли польський король видав наказ про побудову тут фортеці, куди також планували вивести козаків з Запоріжжя, аби менше конфліктували з турками.

З історіографії XIX ст. (за непідтвердженою джерельно згадкою литовського історика Теодора Нарбута) походить версія про заснування Кременчука (1390—1420 рр.) великим литовським князем Вітовтом.

Утім, деякі дослідники, відштовхуючись від археологічних даних про проживання людей на території сучасного Кременчука, відстоюють києво-руський родовід міста.

Період кременчуцької історії з 1571 по 1764 роки з повним правом можна назвати козацьким, адже козаки від часів дав
нього Черкаського староства і до територіальних полків Гетьманщини (Чигиринського, Миргородського, Лубенського і Полтавського) лишалися на Кременчуччині провідною верствою населення.

1590 р. королівський уряд видав Миколаю Язловецькому розпорядження про будівництво фортеці в урочищі Кременчука чи іншому зручному місці, куди мали переселити козаків з Запоріжжя, аби вони менше дратували турків. Хоча проєкт цей швидко заглух, але пам'ять про Кременчук як місце однієї з козацьких Січей зберігалася довго.

1625 р. на Курукові або Крукові (тоді урочище на березі «озера» себто затоки-невеличкої притоки Дніпра) відбулася фінальна битва козацької війни з урядом Речі Посполитої, яка завершилася компромісом (Куруківська угода), що вперше узаконила постійний козацький реєстр (6-тисячний).

1635 р. план Кременчуцької фортеці накреслив на місці французький військовий інженер Ґійом Левассер де Боплан, автор славнозвісного «Опису України». Особливе стратегічне значення Кременчука визначалося тим, що саме звідси Дніпро переставав розгалужуватись і плинув «єдиним коритом» до Запоріжжя (отже місце було зручним для нагляду за запорожцями, таким собі другим Кодаком). Відтак, не дивно що початок повстання під проводом Якова Острянина (Остряниці) 1638 р. ознаменувався захопленням Кременчука повстанцями-запорожцями.

1649 р. Зборівський 40-тисячний реєстр затвердив Кременчук сотенним містечком правобережного Чигиринського полку. З 1661 по 1666 роки — центр Кременчуцького полку. Але з 1663 р., відколи місто взяли штурмом (крім замку) та вирізавши зо три тисячі мешканців спалили війська гетьмана І. Брюховецького, воно підупадає.

1764 р. в зв'язку з утворенням Новоросійської губернії Кременчук виведено з-під юрисдикції Гетьманщини. Місто стає столицею нової губернії, місцевих козаків добровільно-примусово записують у пікінери (до складу Дніпровського пікінерного полку).

Цей час ознаменувався зародженням у місті промисловості. У Кременчуці засновується ливарний, збройовий заводи, кораблебудівна верф, засновані селітровий завод, панчішна та шкіряна фабрики. Розвивається торгівля, роль чумацького промислу зростає настільки, що Крюків стає своєрідною «чумацькою столицею». Місто входить до всеросійського ринку.

Під час війни діяло 8 антинацистських груп, що об'єднували близько 400 чоловік.

29 вересня 1943 року, після триденних боїв, місто зайняли радянські війська. Житловий фонд міста було зруйновано на 95 %, було знищено 93 промислові підприємства, усі культурно-просвітницькі та навчальні заклади, залізницю, електростанцію, міст через Дніпро. Загальна сума збитків становила понад 1 млрд крб.

До Книги Пам'яті України занесені імена 6210 кременчужан.

1949 року на старих биках було збудовано новий міст — Крюківський, замість того, що був знищений. Після Другої світової війни швидким темпом розвивалася важка промисловість. Три кременчуцькі машинобудівні заводи: автомобільний , вагонобудівний  та шляхових машин  стали основою промисловості міста. У 1959 р. було випущено перші вантажівки на «КрАЗі». У сусідньому Світловодську побудована Кременчуцька гідроелектростанція.

Після розпаду СРСР економічна ситуація в місті погіршилась.

В різні часи Кременчук відвідували Тарас Шевченко (1843), Іван Котляревський (1818), Микола Лисенко, Микола Гоголь (1828), Олександр Пушкін (1820, 1824), Катерина II (1787). Підготовкою до її приїзду займався князь Григорій Потьомкін. Під час російсько-турецької війни 1787—1792 рр. місто відвідували полководці Олександр Суворов та Михайло Кутузов. Суворов командував Кременчуцькою дивізією. Тяжко поранений у Кінбурзькому бою, він всю зиму і весну 1788 року лікувався в кременчуцькому госпіталі.