18 грудня - 90 років із дня народження Михайлини Коцюбинської

Михайли́на Хомі́вна Коцюби́нська (18 грудня 1931, Вінниця — 7 січня 2011, Київ) — українська літературознавиця, перекладачка, активна учасниця руху шістдесятників. Племінниця класика української літератури Михайла Коцюбинського (донька його молодшого брата Хоми).

Народилась у Вінниці, де її батько створював і керував музеєм письменника Михайла Коцюбинського. Мати — Катерина Бедризова, кримська вірменка за походженням, познайомилася із Хомою у Києві, у дитячому будинку, де обидва були педагогами. 1929 року Бедризову-Коцюбинську звинуватили в українському націоналізмі, і лише вірменське походження врятувало її від включення до кримінальної справи на членів т. зв. Спілки Визволення України.

1935 — родина переїхала до Чернігова, де батько створив і керував музеєм Михайла Коцюбинського, 1941 — була евакуйована до Уфи.

Закінчила філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка (1949—1954) за фахом «українська мова і література», там же — аспірантуру. Кандидатка філологічних наук (1958). Під керівництвом акад. О. Білецького захистила кандидатську дисертацію «Поетика Шевченка і український романтизм».

З листопада 1957  по 1968 роки — молодша наукова працівниця, старша наукова працівниця відділу теорії літератури і шевченкознавства Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. Досліджувала мову художніх творів, поетику Т. Шевченка, художню індивідуальність М.Коцюбинського, специфіку образного мислення і його еволюцію в українській літературі. 

Михайлина Коцюбинська була також активною учасницею руху шістдесятникив — нон-конформістської групи української інтелігенції, яка в несиловий спосіб чинила опір радянській окупації. Учасниця протесту після перегляду фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» проти арештів 1965 української інтелігенції. Влада помстилася:

• 1966 виключена з лав КПРС;
• переведена в інший відділ Інституту літератури;
• монографія про Т.Шевченка не включена до плану видань;
• заборона публікуватися у радянській пресі;
• 1968 — звільнена з Інституту як така, що не пройшла конкурс;
• майже рік шукала роботу з огляду на негласну заборону на її працевлаштування.

1972 — регулярні допити в КГБ УРСР, зокрема, у справі Василя Стуса, якому на суді, між іншим, дала високу характеристику. Надіслала лист-протест очільнику КПУ В. Щербицькому, де вимагала звільнити з-під арешту Надію Світличну. Буденними були обшуки, вилучення авторських статей, допити. Не підписала спільний лист-каяття із Зиновією Франко, сфабрикований органами КГБ, який мав дискредитувати рух шістдесятників. Пережила шантаж радянської влади відносно удочереної Тетяни, яку погрожували забрати з родини.

1977 — нова серія допитів у кримінальних справах Миколи Матусевича, Мирослава Мариновича, Василя Стуса.

1989 — перебудовча Спілка письменників України обрала її своїм членом.

Своїми духовними наставниками вважала перекладача Григорія Кочура та письменника генерації Розстріляного відродження Бориса Антоненка-Давидовича. Винятковий уплив справили на неї Євген Сверстюк, Іван Світличний, Юрій Бадзьо та інші шістдесятники, об'єднані в Клубі творчої молоді. Дружила з Аллою Горською, Оленою Апанович, Ліною Костенко, Зіновією Геник-Березовською з Праги.

З 1992 — старша наукова працівниця відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Була головою редакційної колегії академічного зібрання творів В. Стуса у 6-ти томах (1994—1997). В останні роки працювала упорядницею і коментаторкою над зібранням творів В. Чорновола у 10 томах (видається з 2002 року). Авторка статей, есеїв, спогадів, критично-мемуарних розвідок про В. Стуса, І. Світличного, З. Ґеник-Березовську, П. Тичину, Є. Сверстюка, Н. Суровцеву, Б. Антоненка-Давидовича. Володіючи особливою інтуїцією, відчула всезростаючий інтерес до художньої документалістики як до самостійного мистецького явища і всебічно проаналізувала цей специфічний вид словесної творчості. Ретельно вивчала спогади, щоденники, епістолярії письменників. Опублікувала листи В. Стуса, Олександра Олеся, Олега Ольжича, В. Стефаника, В. Вовк. Брала активну участь у громадському житті.

2008 року стала почесною докторкою НаУКМА.

Померла в Києві 7 січня 2011 від ускладнень після грипу. Громадянська панахида, яку вів академік М. Жулинський, відбулася у київському Будинку вчителя. 

Почесні звання та нагороди

• Лауреатка Літературної премії імені Олександра Білецького (1993)
• Премія імені Василя Стуса (1994)
• Премія фундації Антоновичів (1996)
• Всеукраїнська літературна премія імені Михайла Коцюбинського (1998)
• Премія імені Олени Теліги (2001)
• Заслужена діячка науки і техніки України (грудень 2001)
• Орден княгині Ольги ІІІ ступеня (2006).
• Почесна докторка Національного університету «Києво-Могилянська академія» (2008)
• Національна премія України імені Тараса Шевченка (2009)
• Премія імені Пантелеймона Куліша (2015, посмертно)