5 грудня - 90 років із дня народження Григора Тютюнника

 Григі́р Миха́йлович Тютю́нник (5 грудня 1931, Шилівка, Зіньківський район, Українська СРР, СРСР — 6 березня 1980, Київ, Українська РСР, СРСР) — український письменник-прозаїк, перекладач, педагог. Представник покоління шістдесятників. Брат письменника Григорія Тютюнника. Лауреат премії імені Лесі Українки (1980, за повісті «Климко» (1976) та «Вогник далеко у степу»; 1979), Державної премії імені Тараса Шевченка (1989, посмертно) за «Твори» у двох томах.

Перша публікація — російськомовна новела «В сумерки» — у журналі «Крестьянка» (1961); наступні твори писав українською мовою. Член Спілки письменників України з 1966 року. Друкували твори Тютюнника в Україні неохоче, нещадно критикували кожен новий твір (деякі так і не були опубліковані за життя письменника).

Його твори вирізнялися колоритним зображенням побуту сучасного села, рідкісним знанням мови та психології народу, соковитим гумором. Автор збірок новел «Зав'язь» (1968), «Деревій» (1969), «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1978), книжок для дітей «Ласочка» (1970), «Лісова сторожка» (1971), «Степова казка» (1973). Перекладач творів Василя Шукшина, Еріха Распе та ін.

Тютю́нник Гри́гір Миха́йлович народився 5 грудня 1931 року в c. Шилівка (нині село Зіньківського району Полтавської області). Батьки Тютюнник Михайло Васильович і Тютюнник (в дівоцтві Сивокінь) Ганна Михайлівна, були селянами і працювали в колгоспі^[2].

У ніч з 29 на 30 листопада 1937 року Михайла Тютюнника заарештували, а шестирічний Григір на все життя запам'ятав, як біг аж на край села услід за «чорним вороном», на якому повезли батька. Про нього не можна було навіть згадувати, бо «ворог народу». По Михайлові Тютюннику не лишилося ні фотографії, ні могили, тільки 1958 року прийшло повідомлення, що за рік його було реабілітовано посмертно за браком складу злочину. 

Після того, як батька забрали у в'язницю, письменника до себе на Донбас взяв батьків брат Филимон Васильович Тютюнник, що мешкав у смт Щотове Луганської області. Він і його дружина, Наталя Іванівна Рябовецька, з хутора Троянівка, вчили й виховували малого Григора.

Мати Григора, Ганна Михайлівна, померла 1987 року.

Важкі умови дитинства стали основою багатьох тем та сюжетів майбутніх творів. На формування світосприймання вплинули рання втрата батька, життя вдалині від матері, завдані війною моральні й матеріальні втрати тощо.

1938 року дядько зі своєю дружиною віддали Григора до школи в український перший клас, який нараховував сім учнів, а тому через деякий час був розформований, і хлопця перевели в російський клас. З того часу і до 1962 року, як зазначав сам Тютюнник, він розмовляв, писав листи (іноді оповідання) винятково російською мовою, «окрім років 1942—1949, коли я знов опинився в селі біля матері».

1946 року після закінчення п'ятого класу пішов в Зіньківське ремісниче училище № 7, де одержав спеціальність слюсаря 5-го розряду. Закінчивши його працював на Харківському заводі імені Малишева, але захворів легенями, повернувся до Шилівки. Не відпрацював належних трьох років, за що відсидів 4 місяці в колонії. Як вийшов, повернувся на Донбас, де працював в колгоспі, на відбудові шахт, слюсарював.

1951 року Тютюнник пішов до армії, служив у морфлоті радистом на Далекому Сході. Після демобілізації закінчив вечірню школу, працював токарем у Щотовському вагонному депо.

У 1957—1962 pоках майбутній письменник навчався в Харківському університеті на філологічному факультеті. Саме тут він захопився літературною працею, редагував журнал «Промінь». У листі до брата від 28 вересня 1957 року Григір писав: «Університет для мене — більше, ніж я того чекав. Мої уявлення про нього були викривлені і зовсім необґрунтовані. Тут  навчать  не  тільки  помічати, фіксувати певні факти, але навчать і аналізувати їх правильно, без зайвих гарячковості  і  багатослівного  гніву, який мені  притаманний. Тут навчать  відсівати  різного роду полову і все те, що колись здавалося вартим уваги…»

Після служби вперше пробує писати (російською мовою). Значний вплив на формування літературних смаків, на ставлення до літературної праці справив його брат — письменник Григорій Тютюнник.

1958 року одружився з випускницею філфаку Людмилою Василівною, родом із с. Верхня Мануйлівка Козельщинського району Полтавської області. Тут Гр. Тютюнник бував набагато частіше ніж удома. Тут він написав понад 20 своїх творів, прототипами героїв яких стали мешканці Мануйлівки. 24 січня 1963 року —  у подружжя народився син Михайло, а 13 травня 1970 року — син Василь. 

В останні місяці життя письменник працював над повістю «Житіє Артема Безвіконного», яку так і не завершив, хоч, як признавався: «уже бачив її всю».

Зацькований, доведений до розпачу і депресії, в ніч із 5 на 6 березня 1980 року вчинив самогубство в Києві. У руці письменник стискав передсмертну записку: «Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть». Поховано письменника на Байковому кладовищі в Києві.

Державну премію імені Тараса Шевченка Григорові Тютюннику присудили вже посмертно, у березні 1989 року