2 вересня - 210 років із дня народження Івана Вагилевича

 Іва́н Микола́йович Вагиле́вич (псевд. і крипт.: Вагилевич Далибор, Волк Заклика; 2 вересня 1811, с. Ясень, нині Калуський район, Івано-Франківська область — 10 червня 1866) — український поет, філолог, фольклорист, етнограф, громадський діяч і греко-католицький священник. Один з авторів альманаху «Русалка Дністровая».

Народився у сім'ї пароха в селі Ясень (нині Рожнятівського району Івано-Франківської області, Україна, тоді Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія).

Закінчив нормальну школу в Бучачі, потім — цісарсько-королівська гімназія Станіславова (1829). Навчався у Львівській духовній семінарії, яку закінчив 1839 року. Під час навчання брав участь у польських конспіративних організаціях.

Був одним із зачинателів нової української літератури в Галичині. Співавтор збірок «Зоря» у 1835 році (заборонена цензурою) та «Русалка Дністровая» у 1837 році, (дозволена цензурою Угорського королівства і видана у Будапешті, але заборонена цензурою Греко-Католицької Церкви). 1833 року разом з Маркіяном Шашкевичем і Яковом Головацьким організував «Руську трійцю». Через діяльність у ній Івана Вагилевича висвятили на священика лише через сім років після того, як він завершив семінарію.

У 1846—1848 роках був душпастирем у селі Нестаничі (тепер Радехівського району). За даними Романа Горака, перший його запис в метричних книгах парафії — від 14 листопада 1846, останній — 23 серпня 1848. Сюди був скерований митрополичою консисторією за сприяння митрополита М. Левицького, перебував під наглядом графині Коморовської. Проживав у тому самому будинку, що М. Шашкевич

Під час «весни народів» Іван Вагилевич 1848 року самовільно залишив парафію та виїхав до Львова. Він перейшов на полонофільські позиції: проповідував ідею польсько-українського союзу під зверхністю Польщі, став редактором газети угрупування української шляхти «Собор Руський» — «Дневник руський» і сформулював на її шпальтах програмні засади модерного українського націоналізму.

Після розгрому революціонерів кардинал Михайло (Левицький) позбавив Івана Вагилевича духовного сану за самовільне залишення ним парафії. У цій ситуації вирішив перейти на лютеранство. Так він втратив підтримку своїх покровителів — князя Лева Сапіги та графа Мавриція Дідушицького — куратора бібліотеки Оссолінських, тепер — Львівська національна наукова бібліотека України імені Василя Стефаника НАН України, який наполіг на його звільненні. Вагилевич пропрацював лише дев'ять місяців у 1851 р. на посаді кустоша (директора) бібліотеки.

Іван Вагилевич ледве зводить кінці з кінцями, тяжко працюючи, аби прогодувати дружину та дітей: був перекладачем української мови, друкував статті в «Газеті львівській», коригував виступи депутатів Галицького сейму, з 1862 року недовго працював перекладачем «Крайового виділу». Брав участь у підготовці нового видання словника польської мови Лінде. 1862 року одержав посаду міського архіваріуса, на якій працював до самої смерті.

Іван Вагилевич помер 10 травня 1866 року у Львові. Короткий некролог був надрукований в газеті «Слово». Його могилу на Личаківському цвинтарі розшукати неможливо. На полі № 5 стоїть гранітний обеліск із його іменем, надписом українською мовою проте існують твердження, що ця могила не автентична. Зокрема, Роман Горак стверджував про його встановлення як символічного у 1987 році неподалік могил М. Шашкевича, І. Франка.

Наукова діяльність

Писав українською і польською мовами. Перекладав також із чеської мови. Основна його мовознавча праця «Граматика малоруської мови в Галичині» (1844 р., опублікована 1845 р., польською мовою) відіграла помітну роль у лінгво-дидактиці краю. Інша праця — «Розправа про південно-руську мову» (1843, польською мовою) залишилася у рукопису.

Музей І. Вагилевича

Попри складні життєві обставини, він не залишав своїх наукових занять і плідно співпрацював з Авґустом Бельовським на ниві історичної науки, передусім джерелознавства. Так Вагилевич взяв участь у виданні фундаментальних видань «Akta grodzkie i ziemskie» та «Monumenta Poloniae Historica». Писав також власні праці, які мають зразкове джерелознавче підґрунтя.

Підготував опис дако-романської мови з додатком дакійсько-польського словника «Наука про дакійсько-романську мову» (не опублікована, польською мовою). Збирав і опрацьовував лексичні матеріали для словників, зокрема, українсько-німецько-латинського.

Етнографічні праці — «Гуцули, мешканці Східного Прикарпаття» (1837 р.), «Бойки, русько-слов'янський люд у Галичині» (1839 р.) та «Лемки, мешканці Західного Прикарпаття» (1841 р.) — містять цінний діалектичний матеріал.
З етнографічними працями Івана Вагилевича пов'язується початок наукового вивчення мови і культури Гуцульщини.

Автор романтичних балад, поезій у прозі, серії статей про українську літературу. Перекладав «Слово о полку Ігоревім» українською і польською мовами, давши науковий коментар (опубліковано у ЗНТШ, т. 234. Праці філологічної секції. Л., 1997).

З 1835 року і до кінця життя виступав, в основному, як учений, друкуючи свої цікаві фольклорно-етнографічні та історичні розвідки в руських (українських), чеських і польських виданнях («Русалка Дністровая», «Часопис чеського музею», «Варшавська бібліотека», «Бібліотека Оссолінських», «Родинне коло», «Дневник Руський», «Gazeta Lwówska» та іншій місцевій періодиці). Наукова спадщина Івана Вагилевича й досі не зібрана і не вивчена.